WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Право в період наступу на її автономію (XVIII ст.) - Реферат

Право в період наступу на її автономію (XVIII ст.) - Реферат

канцлер Росії), у 1767 p. було складено "Экстрактмалороссийских прав". "Экстракт..." являв собою збірник норм державного, адміністративного і судового права, у яких доводилася необхідність відновлення автономії України. Збірник складався із вступу, 16 розділів і додатків у вигляді копій найважливіших юридичних актів (судових інструкцій 1730 р. та дані про чини 1765 р.). "Экстракт..." багато в чому суперечив політиці самодержавства, спрямованої на ліквідування особливостей управління в Україні, тому його було поховано у архіві Сенату.
У 1786 р. в зв'язку з ліквідацією автономії України та введенням губернського адміністративно-територіального поділу чиновники малоросійської експедиції Сенату розробили новий збірник, в основу якого було взято "Экстракт..." а також інші акти, прийняті у 1767-1786 pp. Новий збірник був названий "Экстракт из указов, инструкций и учреждений" і містив норми як українського права, так і російського законодавства. Затверджений Сенатом він був розісланий у присутні місця України для практичного застосування.
Цивільне право. Основну увагу цивільно-правове регулювання приділяло праву власності на землю.
З другої половини XV11 ст. в Україні почався процес перерозподілу землі. Верхівка (насамперед козацька старшина, шляхта та реєстрове козацтво) поспішала утвердитись в правах власності на землю як основу феодального господарювання. Джерелом цього права були: освоєння пусток, купівля-продаж, спадщина, пожалу-вання (в тому числі одержання на ранг), давність володіння, а також захоплення земель, що раніше належали польським магнатам. Важливим джерелом одержання землі українськими феодалами стали пожалування земельних володінь і одержання класного чину за службу царю, за яку вони одержували землі в Україні і Росії так саме, як російські феодали - в Росії і Україні.
Як в російському, так і в українському праві існували два різновиди феодальної власності на землю: земля, одержана "на вічність" - вотчина та рангова, на зразок помісття. У зв'язку із стабілізацією полково-сотенної системи рангова земельна власність одержала широке розповсюдження. Землю на ранг надавали не тільки гетьман, а й полковники. На ранг старшина наділялась і від царського уряду, при цьому розмір земельних наділів залежав від посадового становища. Ці ж особи могли одержати землю у спадкове володіння або ж "навічно". У актах про старшинське землеволодіння різні форми рангових маєтностей мали назви: "зуполоє володіння", "на подпору дома", "до ласки войсковой".
Як і в Росії, в Україні триває процес зближення правового режиму рангових земель з правовим режимом вотчин. Йдеться про передачу рангових земель у спадкоємство за умов, що нащадки нестимуть службу.
У 1729-1730 pp. гетьманом Лівобережної України Д.Апостолом було проведено "Генеральне слідство по маєтності", метою якого був облік земельної власності для встановлення титулу землеволодіння, пов'язаного з рангом землеволодільця. В результаті, значна кількість рангових земель перейшла у повну спадкову власність козацької старшини, шляхти та російських поміщиків. Своєрідною платою панівним верствам України за ліквідацію гетьманства стали царський маніфест 1765 р. та урядова інструкція 1766 p., за якими на Лівобережжі було проведено генеральне межування, яке остаточно закріпило феодальне землеволодіння козацької старшини, шляхти та поміщиків. У подальшому межування було прове-дене на Слобожанщині у 1769-1781 pp., Катеринославщині та Херсонщині у 1783-1828 pp., Таврії у 1828-1843 pp.
На початку XIX ст. з українських феодалів склалися такі великі земельні власники, як Квітки, Ґалаґани, Кондратьєви та ін. Заможними земельними власниками стали Святогорський та Успенський православні монастирі.
Наділення землею українських феодалів і перерозподіл землі між ними контролювалися царським урядом. Вже у Глухівських статтях (п. 4) було записано: "А кому гетман и старшина за услуги дадут мельницу или деревню и универсалы свои дадут, чтоб царское пресветлое величество пожаловав на те местности свои грамоты". Такий устрій відповідав інтересам українських феодалів і російського самодержавства.
У XVIII ст. право власності на землю в Правобережній Україні належало виключно феодалам. Тільки вони могли вільно розпоряджатися землею, за винятком тих випадків, які спеціально передбачалися законом (наприклад, заборона дарувати землю церкви). Тривалий час зберігався майорат - система спадкоємства, коли нерухоме майно переходило неподільним до старшого в роді або до старшого з синів померлого. Майоратні маєтки було вилучено з цивільного обороту, їх не можна було заповідати, дарувати, продавати, дробити між нащадками.
Важливим соціально-економічним наслідком народно-визвольної війни середини XVII ст. було утворення нових форм землеволодіння козацькими та селянськими масами. Головне місце посіла "займанщина" - земельна власність, набута правом першого зайняття вільних або кинутих земель, що не стали власністю старшин чи шляхти. Звичаєве право на займанщину з окремими змінами діяло майже до середини XVIII ст. і лише у 1766 p. було ліквідоване у процесі реалізації генерального межування.
У другій половині XVII ст. набула нового змісту форма подвірного землекористування, яке регламентувалося нормами литовського права та нормами звичаєвого права, які залишались майже незмінними до середини XVIII ст. У XVIII ст. подвірне землекористування знайшло своє юридичне підтвердження у нормах генерального межування.
До зруйнування Запорізької Січі у 1775 р. на її землях зберігалося традиційне правове регулювання землекористування. Земля була об'єктом власності усього коша в цілому і вважалася загальновійськовою. Формально кожний член січового товариства міг одержати землю на праві користування. Цим же правом могли скористатися й селяни, що проживали на території "вольностей запорожских". Щороку земля коша розподілялася між тими, хто міг її обробляти. Цією можливістю користувалися здебільшого старшини та заможні козаки. Земельні ділянки, як правило, відводилися кошем (іноді - паланковим правлінням) на прохання козаків і селян. Землі було багато, що дозволяло козакам самим обирати ділянки, після чого вони одержували від коша "паспорт" чи "білет" на право користування цією землею і заводили на ній своє госпо-дарство - зимівник. Власник зимівника за згодою кошової адміністрації мав право розпорядитися своїм зимівником: продати, закласти, подарувати його. Як правило, зимівник і земля розглядалися як неподільні частини господарства. Заможні козаки нерідко володіли кількома зимівниками. Кошовому отаману П.Калнишевському у 1774 p. належали три зимівники. Двома зимівниками володів полковник Гараджа. У військового писаря Глоби були три зимівники*. Землекористувачі платили податок кошу та несли інші повинності.
У середині XVIII ст. право коша на землю було обмежено, частина землі була відібрана царським урядом для військових поселенців та іноземних колоністів.

 
 

Цікаве

Loading...